Old women shiver, fuschia vests
suckering globe-blown saline breasts;

shade their eyes: tanned leather hands
making visors on the headland.

Five thousand strong, all along
the guzzled shore they stand.

In a murmuring of birds they curse
the jagged stones, the guano and the furze,

the waterline that climbs,
the sea spray on their skirts,

the raucous pull of wild storm-blasted air
ripping thinning hanks of ash blonde hair

Countries shrank behind their aureolae:
half the world drowned, out of sight. They cry

for scraps to eat, a drop to drink,
away from this, the growing stink

of sunken cities’ rotting flotsam,
washing old high wasteland.

Gemma stumbles, and leans on Keeley Dawn.
Where can all the men have gone?

The women’s voices rise upon the wind:
the dead are come, the dead are coming in.

Старі жінки дрижать, курток рожевий тон
висмоктує грудей опуклий силікон;

сховали очі в тінь: засмагла шкіра рук
дашком прикрила їх по мису лук.

Міцних, незламних тисяч п’ять
край ненаситних хвиль стоять.

Кленуть у квиленні пташок
каміння гостре, послід, дрок,

й приплив, що крáде суходіл,
і мокрий від води поділ

й різкі пориви штормових вітрів,
що вибілені пасма рвуть з голів.

Країни сталі менші, ніж були:
півсвіту потонуло. І вони

благають дрібки їжі та води,
і вибратися звідси, де смердить

від загнивання потонулих міст,
що рештки їхні під водою скрізь.

Спіткнулась Джемма — втримали жінки.
Куди поділись всі чоловіки?

І крають вітер голосів ножем:
приходять мертві, мертві входять вже.

Голомозий сусідський хлопчак із дитинства твого
так і не виріс,
незважаючи на час,
що несе нас все далі і далі від тих берегів.
Його голова, стрижена на літо довоєнною машинкою,
не вкрилася знову м'якими каштановими кучерями.
Ні, він не втопився,
поблизу ж не було глибокої ріки,
хіба що час, який мляво тече, підмиваючи береги.
Його мати, забувшись, часто виходила на поріг
кликати його із веселих хлоп'ячих забав,
з яких так важко вчасно повернутися додому, —
і він не повертався.
Навіть уночі.
Навіть узимку.
Навіть коли ти зовсім виросла і помітила раптом,
що твій син називається так само…

The shaven-headed boy you knew as a child
never grew up,
in spite of time
carrying the rest of you
further and further from those old riverbanks.

His mud-brown curls
shorn for summer
with a clumsy pre-war razor
never grew back.

But how could he have drowned?
The river you knew then was not deep enough.
It was afterwards that the slow erosion
carved overhangs.

His mother, forgetting, would step onto the porch
and call him in - a kid out mucking around,
having too much fun to come home.

Not coming home
even at nightfall,
even in winter.

Even when you, grown up, now realise
your son has the shaven boy's name.

Addiction

Frost in the air, all naked metal cold
and grippy; travellers hunker egglike and unwarmed
in cracking plastic shelters, waiting
for the last bus here or there to wheeze them
home in a haze of diesel and fatigue.

Around the back, graffiti's restless verdancy
blooms and fades, blooms and fades; the smell
of half-drunk Special Brews and pissed-up walls
thickens to near-visible around the toilet block,
its entrance like a single poked-out eye

behind which, in the grime-encrypted light,
a tremor nearly casts the opened powder
down to the mud-streaked puddle of the floor.
More often now, the flagging body manifests
these sudden shorthand fallibilities,

each coding nothing more than not enough
or ghosting an unspoken wish - that once,
just once, the hurt biology that dares
the knife-edged balance of a dose might slip
and tumble, manumitted, to the glory side,

might drop away, forget this after-image
(a prick-marked husk of cold blue flesh, cast off
and hollow like a perfect insect casing
left for the dawnshift cleaners to reveal) -
but not tonight. At this unhallowed hour

what mercy falls, falls sparsely, haltingly,
like juddered breath or the hard fluorescence
stuttering over the oil-sheened road
from the failing tube at Bargain Hunters' Heaven:
a fumble is averted; a vein does not collapse;

pain lessens. Now the final chilly straggler
boards at last the closing Number Thirty.
Across the clear-skied coldness of the town,
a starched cathedral cancels its assurances;
the pinned moon suffers on its pointed spire.

Залежність

Морозне повітря, голий метал холодний
і примерзає до рук; подорожні, зіщулені, схожі на яйця, їх не гріє
хрусткий пластик зупинок, вони
чекають на останній автобус, то тут, то там, щоб домчати
додому в тумані дизельного диму та втоми.

Ззаду неспокійне буяння графіті
розквітає і в’яне, розквітає і в’яне; запах
недопитих банок «Спешел Брю»¹ і стін у патьоках сечі
густішає, аж стає майже видимим біля нужника,
вхід до якого – неначе вибите око,

а за ним, у світлі, зашифрованим сажею,
судома ледь не скидає розпакований порошок
униз, у брудну калюжу на підлозі.
І дедалі частіше ослабле тіло припускається
цих раптових хиб у стенограмі,

з яких кожна значить не більше, ніж мало ще,
або є примарою невисловленого бажання — що якось,
лише раз скалічений організм, який наважується
на дозу, балансуючи на лезі ножа, послизнеться
й покотиться, звільнений від рабства, до слави,

відійде, забуде це зображення під повіками
(шматок холодної синьої плоті зі слідами від голок, відкинутий
та порожній, як ідеальний комашиний панцир,
залишений, доки його не знайдуть світанкові прибиральники) —
але не сьогодні. У цю прокляту годину

спадає така милість, нерівним потоком, нерішучим,
ніби уривчасте дихання або різке світло
люмінесцентної лампи у вітрині «Дешевого Раю»²,
яка осяює лискучу від оливи доріжку:
судому вгамовано; вена працює;

біль ущухає. Тепер останній промерзлий мандрівець
врешті-решт сідає у тридцятий автобус, що зачиняє двері.
У чистому холодному небі міста
накрохмалений собор скасовує свої обіцянки;
проштрикнутий місяць страждає на його гострому шпилі.

Вода
(Бог у деталях)

Він був так само близько тоді,
коли ти — ще дитина — вперше побачив Його у деталях,
відкритого й втомленого, тихішого з кожним ударом, як вена,
подібного на якусь церкву біля залізниці
чи доброго пса, що чекає господаря на виході з лісу,

Як і тоді,
коли ти, ледь живий, тонув у шумі коліс, що шелестіли мокрим асфальтом,
а Він явився нечітко, як побіліле тіло крізь кригу,
й вода, ховаючись у сльоті й скрапуючи на тебе
по блискучих листках живоплоту,
щораз упертіше намагалася забрати тебе назад.

І тепер,
такий же, як Він — усміхнений і безмовний, —
ти нарешті лежиш, захлинувшись словами води.

Water
(God is in the details)

He was just as close as this back then,
when you – a child – first saw Him unobscured,
exposed in His weariness: a fading pulse-beat in a vein,
a sluggish church at the cusp of railway tracks,
a dog at the wood's edge, awaiting his master.

And later, that other time
when you lay barely alive, drowned
in the passing hiss of wheels on wet asphalt,
he showed himself vaguely: a hint of body under ice
and meltwater, a presence blanketed by slush, dripping
from the glisten of sodden hedgerows,
yet urgent, pressing, intent to have you back.

And now,
just like Him – smiling and silent –
you lie at peace, all words swallowed
like a drink of cool water.